В альтернативній реальності The Sky Crawlers війна перетворюється на якесь розважальне шоу. Ви цією роботою хотіли сказати, що наш світ до цього йде?
Я абсолютно впевнений, що ми вже рухаємося у цьому напрямку і вже доволі близькі до цілі. У фільмі війна ведеться не між двома націями, а приватними субпідрядниками. Наскільки мені відомо, 20% підрозділів, які були розгорнуті в Іраку, керувались приватними компаніями. Я впевнений, їхня частка буде з часом збільшуватися, оскільки так звані розвинуті країни поступово відмовляються від військового обов’язку та передають військові замовлення приватним компаніям. Зараз це обумовлено виключно економічними факторами, але крок до перетворення війни на шоу може бути дуже коротким.
Ще під час першої війни в Затоці стало ясно: ми дивимось справжні війни по телебаченню, наче розважальні передачі. Сцени бойових дій транслювалися по всьому світу в реальному часі з коментарями журналістів CNN, наче це якийсь чемпіонат світу з футболу. За допомогою супутників та сучасних технологій можна потрапити у будь-який куточок планети, і навіть війна може перетворитися – або її перетворять – в глобальне шоу. Тому слід поставити собі питання: чому ми так зачаровані видовищем війн, які проходять далеко від нас, чому дивимось фільми, сповнені насилля або чому аплодуємо перемогам наших команд на міжнародних спортивних змаганнях.
В The Sky Crawlers актори на сцені військового театру – підлітки, яким ніколи не стати дорослими. Чи вірите ви, що справжня комунікація між поколіннями можлива?
Концепція дітей як окремих особистостей не така вже стара. Був час, коли в японському суспільстві існував обряд прийняття або ініціації. Цей ритуал символізував перший крок дитини у доросле життя. Щодо Європи, то, як я розумію, там донедавна (за мірками людської історії) діти навіть не вважалися особистостями, вони були власністю дорослих. З іншого боку, є країни, в яких діти у віці десяти років стають солдатами. Отже, перш ніж вдаватися в теорії про можливість комунікації між дітьми та дорослими, ми спочатку маємо визначити як, всередині якої соціальної системи, дорослі визначають, що саме ця особа “не дорослий”, а дитина.
Людина і машина. Як гадаєте, можливе мирне співіснування?
Ви маєте на увазі інтерфейс людина-машина, правильно? Ще в 70-х роках аніме-серіали в Японії розповідали історії, в яких люди були дуже глибоко пов’язані з машинами, якими вони керували. Машини розглядалися як розширення людського тіла. І людське тіло було частиною машини. Так виникла необхідність встановити безпосередню ідентифікацію між роботом та персонажем, який ним керує. Тут можна додати ще й культурний фактор, оскільки для нас, японців, природно приписувати різноманітним об’єктам почуття. Анімізм – фундаментальний елемент нашої культури. Кожна річ може бути камі, тобто богом.
І ми бачимо, наскільки інтенсивний обмін між людиною і машиною ми маємо сьогодні, а він почався з простої розповідної потреби. Цікаво помічати, як реальність слідує за фантазією аніматорів.
Якщо дозволите таке порівняння, мережа, яка описана в Ghost in the Shell, розповсюдилась у нашому повсякденному житті в якості мобільних терміналів, назва яких “мобільні телефони” не зовсім відповідає їхньому функціоналу. Звичайно, термінал не імплантовано нам у мозок, ми тримаємо його в руках. Та зрештою, основний концепт мало чим відрізняється.
В The Sky Crawlers стосунки людина-машина – не головне в історії, тому я і вирішив використовувати літаки з поршневими двигунами і пропелерами замість реактивних двигунів. Вміння тримати таку машину у повітрі створює психологічне навантаження на пілота.
Я хотів зобразити наскільки можливо яскраво, психологічний тиск, який пілоти мають витримати в бою. І в той же час аудиторія цього воєнного шоу може бачити тільки дві металічні колоди, які навіть не зіштовхуються між собою. Це захоплива стерильна бійня без будь-якого усвідомлення, що там дійсно гинуть люди. Війна в повітрі позбавлена того психологічного навантаження, яке виникає, коли люди бачать тих, кого убивають. Швидкість та відстань зводить жорстокість нанівець.
Тобто ми з нашим жаданням все більш екстремальних розваг приречені? Для людства немає спасіння?
В The Sky Crawlers зображені люди, які дивляться воєнні операції в прямому ефірі за вечерею. Чоловіка та жінки, старі та малі. Вони дивляться війну по телевізору, як дивились би спортивний матч. Все, що вони бачать на екранах, – стерильні діаграми, які показують просування двох армій, і повідомлення про кількість збитих літаків в кінці кожного бою.
Секс та насилля – дві головні складові кінематографа, як і будь-якої розваги. Якщо дозволите такий парадокс: навіть олімпійські ігри, яки ми дивимось по телевізору, сповнені емоцій та насилля. Але коли насилля фільтрується та показується через медіа, воно втрачає свою жорстокість і стає прийнятним для масового споживання.
Я вірю, що візуальні розваги будуть йти до нових, екстремальних горизонтів. Але щодо моєї думки про побоювання за майбутнє, я можу лише відповісти, що обмежувати чи не обмежувати способи вираження – залежить від нашої волі. Або ж від нашої безвольності.
Наприклад, в Японії аніме та манґа донедавна не так жорстко регулювалися, тому що були занадто віддалені від реальності. Але коли вони стали користуватися попитом за кордоном, ми всі зрозуміли, що між тим, що допустимо у нас, і тим, що прийнятно в Європі та Америці, лежить величезна прірва, навіть якщо це стосується малюнків, а не реальних людей. І ця проблема виплила на офіційний рівень.
З точки зору культури можу сказати: так, можливо, все навіть гірше, ніж ви собі уявляєте.
Японський склад розуму та спосіб житття дуже відрізняється від європейського. Ви мандрували та працювали в Америці та багатьох країнах Європи, тому, думаю, чудово знайомі з цими відмінностями. Як вважаєте, ваші фільми сприймаються по-іншому за межами Японії, чи може вони взагалі неправильно сприймаються?
Звичайно, вони сприймаються неправильно. У всіх моїх фільмах, включаючи Ghost in the Shell та Innocence, я завжди з японською чуттєвістю намагаюся показати зв’язок людини з неживими речами і з божественим. Мені не віриться, що цей аспект може бути прийнятий в Європі або Америці.
На мою думку, кожен фільм існує в полі, де він – неправильно зрозумілий об’єкт. І цей об’єкт ще більше набуває свого значення, коли він перетинає межі культури, в якій був створений.
У людей заходу та японців дуже різні концепції тіла. Я навіть сподіватися не можу, що такий фільм як Innocence може бути однаково трактований в Токіо та Лос-Анжелесі. Фільми, які покидають оригінальне середовище, завжди розуміються неправильно, бо в людей у цьому світі різні цінності та кільтура. І тільки розважальна частина сприймається однаково.
У ваших фільмах відчувається сильний вплив багатьох голівудських режисерів. Чи є фільми, в яких ви б з радістю упізнали, що джерелом натхнення до їх створення були ваші роботи?
Я б не сказав, що “з радістю”. Я б сказав: “сконфужено”. Коли я дивився «Матрицю», я дуже зніяковів від того, що Голівуд використовує рендерінг в зйомках з живими акторами так, як ми зазвичай робимо це в анімації. Та я не маю нічого проти того, що мої ідеї надихають інших авторів та використовуються в їхніх роботах.
Японська анімація розвинулася під сильним впливом Голівуда. Хочу відмітити той факт, що голівудська стилістика була профільтрована японськими аніматорами і потім знову імпортована в Голівуд. Це підтверджує той факт, що наші художники та режисери зуміли позбутися цієї культурної залежності.
Коли тебе імітують в іншому фільмі, це сприймається як такий собі вияв поваги. Завжди цікаво спостерігати, як певні речі знову інтерпретуються та використовуються. Урешті-решт, вплив завжди двобічний, і жоден фільм не можна вважати повністю оригінальним. Завжди існує попередня версія, або ж джерело натхнення.
Щодо мене, я радий, що аніме сприймають за кордоном. Ми, японці, поважаємо те, що приходить до нас із-за моря. В стародавні часи – з Китаю та Кореї. В часи Мейджі – з Європи, і після Другої світової – з США. Моя стрічка Ghost in the Shell не була повністю прийнята в Японії, доки не стала великим хітом в Америці та Європі. І цей забобон так просто не зникне.
http://www.productionig.com/contents/works_sp/64_/s08_/000982.html
Оригінальний текст інтерв’ю був опублікований 27 серпня 2008 року в італійській газеті «La Rebubblica». Інтерв’юер – Luca Raffaelli.
