Увага! Якщо ви не дивилися це аніме і боїтеся спойлерів. то проходьте повз даного оглядуї!
«Негідники не мріють про дівчину з рюкзаком» — це продовження аніме «Негідники не мріють про сестру на прогулянці». Тут Май — випускниця старшої школи. Сакуто чекає її на пляжі після церемонії, аж раптом перед ним з’являється міні-версія Май, яку, як виявляється, бачить тільки він. А тим часом батько Сакути і Каеде дзвонить і каже, що їхню маму виписують з лікарні, і вона хоче побачити Каеде.
Якщо минула повнометражка була про пошук Каеде свого місця у соціумі, то даний тайтл орієнтується повністю на сімейні цінності. Нам показують стосунки Май і її мами, розповідають про маму Футаби, ну, і найголовніше — про маму Сакути і Каеде.
Мене дуже здивувало те, що коли мама Сакути два роки лежала у лікарні з — наскільки я розумію — клінічною депресією, Сакута жодного разу її не відвідав. А депресія — це вам не жарти. Це наче глибокий, темний колодязь, з якого неможливо вибратися. Людина падає все глибше і глибше, і кожен день світло на поверхні здається все більш недосяжним. Депресія поглинає всі сили, як чорна діра, залишаючи лише порожнечу і безнадію. І от у такому стані покинути власну матір, забути про її існування було надто жорстоко.
Тому й не дивно, що цього разу Підлітковий синдром дістався до Сакути, і його всі припинили бачити. Бо він буквально забув про маму, і вона стала для нього невидимкою. Дуже показова сцена, коли підлітки вперше прийшли в гості до мами, і він жодного разу не поглянув мамі у вічі, а вона жодного разу до нього не звернулася — на це зважаєш тільки після того, як він сам це каже. (Я одразу провела паралель з «Токійським восьмибальним» – хто не дивився, дуже раджу, там ви теж зробите одне відкриття аж у кінці серіалу, і, думаю, воно вас вразить.)
Чи є у вашому житті люди, яких ви не помічаєте? Вони ніби і є, а ніби і як стіл чи тумбочка, чи шафка для одягу. Чи часто ви дивитеся у вічі своїм близьким? Чи хоч інколи кажете, що любите їх? Такі питання виникають до глядача після перегляду цієї частини «Негідників».
Наші стосунки з близькими – це мов ніжні нитки, що тримають нас у цьому світі, не даючи впасти в безодню самотності. Кожен погляд, кожне слово підтримки – це мов сонячний промінь, який прорізає темряву і допомагає знайти шлях додому. Коли ми забуваємо про тих, хто поруч, ці нитки слабшають і можуть обірватися, залишаючи нас у холодній порожнечі. Важливо пам’ятати, що найцінніші моменти життя – це не лише великі події, але й маленькі, щоденні прояви турботи і любові. Вони створюють тепло і світло, що зігріває нас навіть у найтемніші часи. Адже справжня близькість народжується з уваги до деталей і здатності бути поруч, коли це необхідно. Тому варто цінувати близьких, бо вони – наше джерело сили і підтримки.
Ще цікавий момент. Сакута розповідає Май, скільки він всього навчився робити сам, але дивується, коли Май називає це дорослішанням. Але ж так і є. Коли ми самі вчимося справлятися з власними труднощами, які встають на нашому шляху, ми стаємо дорослими, бо дорослість – це не так про фізичну зрілість, як про психологічну. Особисто знаю людей, які не відповідають своєму фізичному віку в той чи інший бік. І я не кажу, що це погано, але так уже є.
Батько Сакути каже, що той зрозуміє власних батьків, коли сам стане батьком. Можливо, так воно і є. Нам часто невідомі мотивація і наміри наших батьків, чому вони виховують нас так, а не інакше, Але коли самі влазимо в їхню шкуру і починаємо повторювати як по шаблону їхні вчинки, то розуміємо їх краще. Але буває, що ми розуміємо, які деструктивні слова говорили нам наші батьки, і самі вже виховуємо дітей зовсім інакше — так ми перериваємо цей шаблон. Але знаєте, що я вам скажу? Як би ви не виховували свою дитину, їй завжди буде про що поговорити зі своїм психотерапевтом щодо ваших стосунків.
Повернімося до батьків Сакути і Каеде. Коли Сакута приходить до лікарні своєї мами і нарешті усвідомлює, скільки вона натерпілася, він стає видимим. А все тому, що він і сам — можливо, вперше — по-справжньому бачить свою маму. І так, у сльозах, возз’єднується родина.
Май у цьому аніме трохи відходить на задній план, але саме вона знаходить у школі Сакуту і підбадьорює його.
Ще трохи — про вибір. Коли Сакута потрапляє у світ Б, він може обрати залишитися там. Але це простий шлях, там можна нічого не робити, пустити все на самоплин і бути щасливим. Та це утеча від світу А, там, де є проблеми і труднощі. Не знаю, чи змогла б особисто я повернутися у світ, де мене не бачать і щось треба з цим робити, інакше так і проживу решту життя привидом. Тут теж видно, що Сакута психлогічно дорослий, бо він обирає вирішувати проблеми, а не тікати від них. Молоток. А що б обрали ви?
І наостанок загальне враження. Як на мене, ідеї в цій частині «Негідників» закладені хороші, але автори надто вже сильно топорно вичавлюють сльозу і змушують глядачів емоціонувати. Мені трохи не вистачило насичених діалогів (чомусь здається, що в самому серіалі їх було більше). Але на раз подивитися всією родиною, задуматися про цінність близьких — піде.
Моя оцінка -— 7 з 10.
