Кейджі Накадзава – автор автобіографічної манґи «Босоногий Ґен». Це людина, яка на власному досвіді знала, що таке вибух атомної бомби. Манґа розповідає про життя шестирічного хлопчика Ґена та його сім’ю під час та після атомного бомбардування Хірошіми 6 серпня 1945 року. Сюжет сповнений автобіографічних подробиць з життя самого Накадзави.
Нижче наведений уривок з інтерв’ю, яке Алан Глісон взяв у Кейджі Накадзави для журналу «The Comics Journal» в 2003 році.
Кейджі Накадзава: Коли мені виповнилося 22 роки, мені усе це набридло. Я вирішив, що повинен займатися манґою повний робочий день і переїхав у Токіо. Там я знайшов в районі Янака крихітну кімнатку на три татамі та почав розносити рукописи по різним видавництвам.
Алан Глісон: У вас були рекомендаційні листи чи щось на зразок того?
Накадзава: Жодних листів. Я просто заходив та просив їх переглянути мої роботи. Зазвичай мені говорили: “Виглядає цікаво, приходьте знову, коли назбирається більше матеріалу”. Урешті-решт я дебютував в щотижневому манґа-журналі Shonen Gaho. Все відбулося доволі швидко – перед тим, як я отримав роботу, я мешкав у Токіо всього лише рік. Назва моєї роботи була Spark One. Поєднання автогонок та шпіонажу.
Глісон: Який зв’язок був між автогонками та шпіонажем?
Накадзава: Одна команда автогонщиків намагалася викрасти секрети дизайну машин іншої команди. Ця історія публікувалась в Shonen Gaho протягом року. Я знайшов ще одну роботу, займався короткими випусками науково-фантастичних історій під назвою «Космічний жираф» (Uchu Jirafu) в журналі Shonen King.
Коли ці випуски скінчилися, я почав працювати асистентом у Наокі Цуджі, дуже відомого аніматора. І в той же час я здавав невеличкі роботи в журнали типу Kodansha’s Bokura, Shonen Sunday і Shonen magazine. Я працював у багатьох жанрах – наукова фантастика, бейсбол, самураї – мені подобалось усе це малювати, тому я пробував свої сили у різних жанрах.
Глісон: Ви були зобов’язані малювати для журналів якісь певні види історій?
Накадзава: Ні. Я малював те, що хотів, а потім розносив по різним видавництвам.
У 1966 році померла моя мама. Отримавши телеграму, я попрямував назад до Хірошіми, але було запізно, вона вже лежала в труні. Я був їй дуже вдячний. Якби не вона, навіть не уявляю, що б зі мною сталося. Якби був сиротою у період війни – скоріше за все помер би, або ж потрапив за ґрати.
Я пішов до крематорію забрати її прах.
Узагалі-то, коли людину піддають кремації, завжди залишаються якісь кістки, череп, хребет, кітки рук та ніг.
Але серед праху моєї матері не було кісток. Жодних. Я був шокований. Думаю, радіація проникла до її кісток та ослабила їх настільки, що вони урешті-решт розсипалися. Це мене неабияк вразило.
Після того, як я приїхав до Токіо, я нікому і слова не говорив, що я з тих, хто вижив в атомному бомбардуванні. Коли про це говорили, то люди починали косо на тебе дивитися, тому я навчився мовчати.
Люди все ще боялися заразитися променевою хворобою від жертв атомної бомби. Таких людей було дуже багато навіть у такому магаполісі, як Токіо.
Я був страшенно розлючений, що бомба забрала навіть кістки моєї матері. Усю дорогу назад я постійно думав про це. Я зрозумів, що раніше я ніколи всерйоз не задумувався про бомбу, про війну і узагалі про те, що сталося. Що більше я про це розмірковував, то очевидніше для мене ставало те, що японці це спірне питання узагалі не піднімали. Вони не приймали свою відповідальність за цю війну. І в той момент я вирішив, що писатиму про бомбу та про війну, звинувачуватиму тих, кого було варто звинуватити.
Через тиждень після повернення до Токіо я написав першу роботу про бомбардування, Kuroi Ame ni Utarete, (Struck by Black Rain, “Ті, хто промок під чорним дощем”). У ній йшлося про молодих людей, які були замішані в торгівлі зброєю на чорному ринку в післявоєнній Хірошімі. Головний герой – людина, що вижила в атомному бомбардуванні, людина, чия ненависть змушує її вбити чорношкірого торгівця-американця.
Він питає американців: “Хто ви такі, щоб говорити про справедливість, коли самі влаштували різанину, вбили сотні тисяч невинних людей в Хірошімі та Наґасакі, спалили Токіо дотла? І це ви називаєте справедливістю?”
Редактори, прочитавши цей твір, були дуже зворушені та сказали мені продовжувати писати. Згодом я написав п’ять книг моєї «чорної серії»: «Чорна ріка», «Чорна тиша» тощо. «Чорний дощ» був опублікований по частинах маленьким видавництвом Hobunsha в журналі манґи для дорослих. Великі видавництва цю манґу публікувати не стали. Сказали, що для них це надто радикально та політизовано.
Глісон: Вони були саме проти цього?
Накадзава: Вони говорили, що бояться утисків з боку ЦРУ і бояться, що їх засудить влада США за публікації про атомну бомбу. Коли я розповів про це редактору Hobunsha, він засміявся і сказав: “Слухай, а хай мене арештують! Оце прославлюсь!”.
Але дорослі, тобто еротичні журнали типу Manga Punch мали дуже низьку частку на ринку. А я хотів писати про цю тему для великих видавництв. Мені пощастило знайти дуже хорошого редактора в одному з таких видавництв, Shueisha.
Звали його Тадасу Наґано. Він по-справжньому захищав мою роботу. Він змушував мене писати про атомну бомбу більше, і я почав писати мою “мирну серію”, починаючи з Aru Hi Totsuzen.
Глісон: Виходить, до кінця 60-х ви малювали манґу в основному на тему війни та атомної бомби. Чи зображували ви у цих роботах про свій власний досвід виживання в Хірошімі?
Накадзава: Так, основою багатьох робіт був мій власний досвід. Але я якось і не задумувався описувати саме ті події, які сталися зі мною, доки Monthly Shonen Jump не розпочав серію “автобіографії аніматорів”. Вони попросили мене написати про мене самого. Спочатку я відмовився, але вони наполягали. В результаті з’явилася робота «Ore wa Mita» (Я це бачив). Коли Наґано її прочитав, то сказав: “Зроби на основі цього розповідь побільше. Роби стільки сторінок, скільки вважаєш за потрібне, ми усі їх опублікуємо”. Я не міг повірити своїм вухам. Вперше редактор говорив мені подібні слова. Я був йому дуже вдячний і відчував, що маю докласти всіх зусиль. Так і з’явився «Hadashi no Gen» (Босоногий Ґен).
Якби не Наґано, Ґена би на було. Проте через півтора роки Наґано отримав підвищення, його місце зайняв начальник відділу з новим редактором. У нового редактора були зовсім інші смаки, і він вирішив відмовитися від Ґена. Після цього щотижневий журнал Shimin узяв Ґена на рік. Вони збанкрутіли, тому далі Ґен пішов до іншого щотижневика Bunka Hyoron, у якому він виходив три з половиною роки. Потім і в цього журнала забракло грошей, і Ґен перейшов до Kyoiku Hyoron ще на три з половиною роки.
Глісон: З якою періодичністю виходив Ґен у цих журналах?
Накадзава: Шістнадцять сторінок щомісяця. За увесь цей час вийшло 10 томів.
Глісон: Хтось мені колись казав, що йому здалося, що Jump відмовилися від Ґена через тиск з боку партії правого крила. Чи це дійсно так?
Накадзава: Ні, все це направда. То була всього лише примха нового редактора. Ми очікували на тиск з боку партії правого крила, але нічого такого ніколи і не сталося. Коли вийшов Ґен, я попередив дружину, щоб вона була готова до листів і дзвінків з образами та погрозами. Але нічого не було. Ґена тільки хвалили. Навіть праві плакали, коли його читали!
Глісон: Ви раніше говорили, що ліві хотіли використати Ґена у своїй політичній програмі, і що в якийсь момент комуністична партія Японії докучала вам проханнями приєднатися до них.
Накадзава: Так і було. Але я відмовився. Після чого вони залишили мене у спокої. Узагалі, можна сказати, що комуністи також відцуралися від мене: журнал Bunka Hyoron був пов’язаний з комуністичною партією, але вони відмовилися від Ґена, коли у них закінчилися гроші.
Глісон: Виходить, декілька років ви займалися Ґеном. Але ви також писали й інші роботи, правильно?
Накадзава: Так, і їх було немало. Я писав для Monthly Champion та Manga Actio. В основному то було коментарі на соціальну тему, але було дещо і простіше. Зробив манґу Yakyu Baka про хлопчика, який геть не розумівся на бейсболі. Постійно писати серйозні речі дуже втомлює! Тоді я також працював над Ґеном та «Окінавою». Зробив серію «Geki no Kawa» (Річка Ґекі) про хлопчика, який виріс в Манчжурії у часи, коли вона була японською колонією.
Глісон: В якийсь момент ви стали давати публічні інтерв’ю. Коли це розпочалося?
Накадзава: Думаю, після того, як Ґен був виданий у чотирьох томах, тобто всередині сімдесятих.
Глісон: Ви розповідали про свій досвід у якості людини, що вижила в атомному бомбардуванні?
Накадзава: Так. А також про світ. Громадянам, в школах, групам вчителів по всій Японії.
Глісон: Ви і зараз цим займаєтесь?
Накадзава: Вже ні. Я втомився. Я ще розповідав про це минулого року, але більше не хочу. Бувало, що за рік подібних зустрічей нараховувалося 20-25.
Глісон: Про що люди питали у вас?
Накадзава: Хотіли дізнатися, що ж насправді представляла собою війна та атомне бомбардування. І кожного разу люди говорили мені, що вперше почули правду. Так було, куди б я не пішов.
Глісон: Я чув, що японські шкільні підручники дуже мало давали інфомації на цю тему. Чому?
Накадзава: Можливо, влада не хоче провокувати антиамериканські настрої. Але факти залишаються фактами. Люди мають знати про те, що відбулося.
Глісон: Як правило, американці також знають про дві атомні бомби, кинуті на Хірошіму та Наґасакі, але мало хто з них знає про повітряні бомбардування В-29 до того, які вшент знищили більшість японських міст. Тільки в Токіо за одну ніч бомбардування запалювальними бомбами загинуло 100000 чоловік – майже стільки ж, скільки в Хірошімі. І хоча більшість американцям відомо про атомні бомби, найпоширеніша реакція у дискусіях на цю тему буде: “А як же Перл-Харбор?”
Навіть у тих американців, які вважають себе лібералами, дуже неоднозначне ставлення щодо атомних бомб. Потрібні вони були для закінчення війни, чи ні. Люди, які прочитали Ґена, часто говорять, що це ви однаково розподілили між сторонами провину за цю війну. Ви не тільки звинувачуєте Америку за атомне бомбардування, але у першу чергу звинувачуєте японських мілітаристів за початок війни та імператорську систему за дозвіл мілітаристським силам керувати такою силою. Вас не можна однозначно назвати людиною з антиамериканськими поглядами. Ви так само бачили війну і коли були молодими?
Накадзава: Я багато міркував про те, чому так усе відбулося. І якщо добре подумати, то відповідь ховається в державній системі та мілітаристах. Звісно ж, коли я був маленьким, то часто чув критику в їх бік від мого батька.
Глісон: Чи говорили ви з друзями про це, коли росли у післявоєнній Хірошімі?
Накадзава: Ніколи! У всіх і без того була купа проблем, люди намагалися вижити. Я тримав язика за зубами. Навіть якби і спробував про щось говорити, усе одно ніхто б не слухав.
Глісон: Коли ви все ж почали говорити про це?
Накадзава: Не дуже давно. От тільки недавно я почав говорити про те, наскільки жахлива уся державна система. Деякий час ці думки я виражав лише в своїх творах, в манзі, яку робив в 60-х роках.
Глісон: Я думаю, що хоч ви й не говорили про свій досвід зі своїми колегами, ви знали, що люди, як, наприклад, той ваш редактор Наґано, розділяють ваші погляди.
Накадзава: Мені дуже пощастило працювати з таким видавцем, як він. Без нього у мене б ніколи не вийшло розпочати свою “мирну серію”. І він також знав про це. Він говорив мені: “В Jump 40 редакторів, але я єдиний, хто розуміє те, що ти робиш!”.
Глісон: Чи говорили ви з Наґано про свої погляди на імператора?
Накадзава: Не дуже. Але він здогадувався про моє ставлення по моїй манзі. Та незважаючи на це, він усе одно не піддава цензурі жодного написаного мною слова.
Глісон: Чи тиснуло на нього начальство через ваші роботи?
Накадзава: Так. Серію «Окінава» Shueisha збирався надрукувати у вигляді книги. Але начальство натиснуло на них і змусило відмовитися від публікації.
Глісон: Це було до того, як Америка покинула Окінаву в 1972 році?
Накадзава: До того.
Глісон: Ви вважаєте, що відмова у друці заключалася у тій же причині, яку ви озвучили, розповідаючи про японські підручники, – уникнути антиамериканських настроїв?
Накадзава: Саме так. У моїх творах я не ставив за ціль розпалювати антиамериканські настрої, але вони зробили висновок, що я критикував окупацію Окінави Америкою. Вище керівництво дуже переймалося щодо цього.
Глісон: Чи не здається вам дивним, що вони дозволили вам написати про атомну бомбу, але заборонили писати про Окінаву?
Накадзава: Думаю, вони вважали Окінаву більш спірним питанням, тому що ситуація була все ще “болючою”, у той час ще не було прийнято остаточного рішення.
Глісон: У вас були інші подібні негаразди?
Накадзава: Не було. Річ у тім, що на мене начепили ярлик карикатуриста з лівим нахилом. Мені і до цього часу так описує преса.
Глісон: Відколи вас так почали називати?
Накадзава: Відтоді, як вийшов Ґен. Просто було не так вже й багато авторів, хто б піднімав такі непрості питання, як війна та політична система.
Оригінал статті на сайті The Comics Journal
