Переклад інтерв’ю, яке Evening взяв у Ніхея Цутому. У ньому розкривається декілька цікавих фактів, в тому числі, чому «Лицарі Сідонії» настільки відрізняються від його попередніх робіт.
– Чи захоплювались ви в дитинстві малюванням манґи?
– Я не малював манґу до двадцяти років. Мені подобалися картинки, але сам я не малював. Моїм єдиним зв’язком з манґою у дитинстві було читання журналу «Shonen Jump».
– Я здивований. Як же тоді у вас вийшло стати манґакою?
– Після закінчення середньої школи я почав працювати у будівельній компанії. Та оскільки я не дуже добре працював в команді, то усвідомив, що не призначений для командної роботи. Тому я вирішив, що єдиний спосіб реалізуватися в суспільстві, – знайти роботу, яку я б міг виконувати сам. У той час індустрія манґи була на піку свого розвитку, і здавалося, на ній можна було заробити купу грошей. Тож я вирішив кинути мою роботу і податися до Нью-Йорка.
Ідея полягала в тому, що я хотів би малювати манґу протягом року, не працюючи на іншій роботі, і якби ідея себе не виправдала, я би покинув цю справу. Хоча я витратив багато часу, байдикуючи з іншими японськими і корейськими студентами з мовної школи. (сміється) Цілеспрямовані люди не зв’язуються з іншими японцями, коли вони там, але я не був настільки цілеспрямованим.
Перебуваючи в Нью-Йорку, я подав кілька коротеньких робіт до журналів – одну до «Jump», одну до «Young Magazine» — але не отримав жодної винагороди, оскільки їх не опублікували.
– Як же тоді вас вперше опублікували?
– Після повернення до Японії я ходив з тим, що в мене було, і пропонував це купі видавництв, але все було безрезультатно. Тож я спитав мого друга, який працював асистентом, куди ще можна податися. Він запропонував мені спробувати «Afternoon», і вони одразу ж зателефонували мені. Мені дали спеціальний приз журі в 95-му. У той час я п’ять місяців працював асистентом у Цутому Такахаші, який робив «Jiraishin» для «Afternoon». Я досі гадки не мав, що я роблю, але робота помічником дала мені технічні знання, яких мені бракувало.
– І тоді в 1997 ви почали свою першу роботу під назвою «Blame!» — робота грандіозного масштабу для художника-початківця.
– Велику роль, можливо, зіграв мій досвід роботи архітектором. Дивитися, як будуються будівлі, як приїжджає важка техніка і викопує гігантські простори… Думаю, масштаб всього цього вплинув на мене якимось невиразним чином.
Хоча це вплинуло не лише на масштабність, а також на певні деталі моєї манґи. Після повернення до Японії я певний час працював на півставки на фірму, яка займалася конструкторським дизайном, і я дізнався, як побудовані всередині стіни і такого типу речі. Так, наприклад, будівлі більше десяти поверхів зроблені зі сталевим обрамленням всередині, і тепер я знаю їхню конструкцію, або, наприклад, як працює трубопровід чи ще щось, і я можу намалювати це, не зазираючи у довідники.
– То, здавалося б, не пов’язаний досвід роботи виявився у пригоді.
– Однак, чесно кажучи, я не люблю згадувати минуле, коли я працював над «Blame!». Мої діалоги доволі прості, а люди кажуть, що їх важко зрозуміти, і думаю, тоді я дійсно хотів зробити щось дивне. Тоді я сприймав малювання манґи не як роботу, а як засіб самовираження. Я не переймався про те, щоб розважати моїх читачів чи створити щось комерційно вдале. Тому, гадаю, і створив таку важку для сприйняття манґу.
Манґа «Blame!» фактично завершилася у першому томі. Після цього вона випускалася серією як спін-офф журналу «Afternoon», який виходив чотири рази на рік, і коштів з нього не вистачало мені на життя, тому я знову став працювати асистентом Цутомі Такахаші. Я навіть попросив брата взяти для мене кредит – я намагався взяти його сам, але мені не дали, оскільки я був манґакою. Не мати можливості заробляти на життя – жахлива річ. Можливо, тоді я вперше почав замислюватися про те, щоб малювати манґу, яка буде продаватися, і як читачі сприймають мої роботи.
– Настав час для змін.
– Так, але я досі не міг по-справжньому об’єктивно подивитися на себе. Тоді я був переконаний, що засвоїв урок і почав малювати манґу, яка б продавалася, але оглядаючись назад, розумію, що я помилявся. Я раніше не створював сюжет – він створювався сам по собі в процесі малювання, ось чому люди кажуть, що мої роботи важко зрозуміти. Тож десять років потому я вирішив зробити хоч один раз нормальну манґу – змінити свій художній стиль, намагатися зробити її настільки зрозумілою для читача, наскільки це можливо. «Лицарі Сідонії» – один з результатів таких змін.
– Мальовка «Лицарів Сідонії» досить сильно відрізняється від ваших попередніх робіт.
– Так, я хотів досягнути масовості рівня Тедзуки. (сміється) Я навіть подумував змінити ручку, коли починав Лицарів Сідонії. Я також хотів, щоб історія була простою – жодного моменту, через який можна було втратити читача. Хоча поки я робив манґу для читача, я зрозумів, що важливо переконатися, що малювання приносить мені задоволення, тож я обрав працювати в моєму улюбленому жанрі: манґа з роботами. У ретроспективі, хоча я й поставив за мету зробити хіт, не мало сенсу робити манґу про роботів – це навіть і близько не мейнстрім. Тож я досі все роблю не так. (сміється)
– «Лицарі Сідонії» стали вашою найвідомішою роботою. Ви відчували, що вам все ще є чого вчитися?
– Відчував. Є що поліпшувати, але в основному, все вийшло як планувалося, і я впевнений, що наступного разу зможу зробити ще краще. Я відчуваю, що повинен робити більше, щоб привабити жіночу аудиторію, наприклад, створювати шьоджьо манґу чи щось таке. Мені знадобилося десять років, щоб завершити «Лицарів Сідонії», але відчуваю, що мав розробити стратегію по виробництву хіта ще до того, як мене опублікували – довгий час я просто не робив цього. Хоча можливо, ці десять років дійсного відчуття важливості успіху були тим, що зрештою допомогло мені створити «Сідонію».
Якими б важкими ці десять років не були, я жодного разу не хотів покинути створювати манґу. Гадаю, я ніколи не був задоволений собою. Я ще з дитинства любив малювати, тож я щасливий, що можу заробляти цим на життя. До того ж весело конкурувати з іншими людьми, які гарно малюють – ось чому я хочу, щоб моя манґа продавалася більше
– Ваші роботи досі – виключно наукова фантастика. Чи у вас колись виникали труднощі з новими ідеями?
– Ніколи. Мені завжди подобалися науково-фантастичні романи, вони і є джерелом більшості моїх ідей. Гадаю, мені дуже допоміг той факт, що романи забезпечують тебе лише текстом, залишається самому уявляти персонажів і всесвіти.
Я ще хочу багато чого намалювати, тому не збираюся полишати наукову фантастику. Я не бачу себе за роботою над чимось визначним зараз, навіть якби зібрався робити шьоджьо манґу. (сміється) До того ж, не так вже багато існує науково-фантастичної манґи, порівняно з іншими жанрами, що, на мою думку, є однією з причин, чому мені вдалося вижити в цій індустрії.
– Чи є якийсь певний ключ до створення оригінальних всесвітів у ваших роботах?
– Ну, я вважаю за краще залишити цей секрет при собі, але гадаю, треба сказати, що це питання стилю. Ось чому я не наймаю асистентів: частково тому, що хочу малювати все сам, але також тому, що наскільки б добре намальовано не було, фон, намальований кимось іншим, виглядає неправильно.
Може здатися зарозумілим, але це правда, що в якійсь мірі те, як людина малює, не може бути відтворене кимось іще. Деякі художники, наприклад, дуже люблять дівчат, і малюють їх весь час. Ця пристрасть йде від самого серця. Для мене це наукова фантастика: є споруди і світи, які я хочу намалювати. Це для мене природно. Думаю, це в мене від народження. Важливо бути чесним з собою у таких речах.
– Коли ви збираєтеся почати нову манґу, чи починаєте ви з обдумування сюжету на загальному рівні, чи починаєте з якоїсь певної сцени, яку хочете намалювати, і шукаєте ідеї, відштовхуючись від них?
– Зазвичай все починається з певних сцен чи ситуацій, які я хочу намалювати. Багато моїх ідей приходять з малювання. Я починаю думати про антураж – скажімо, про те, який космічний корабель всередині, і потім думаю, що там назовні. Персонажі і їхні взаємини приходять пізніше – ось чому історії у всій моїй манзі мають високий рівень імпровізації
Для «Сідонії» я вперше створив сюжет від початку до кінця: я знав, що головний герой зустріне своє кохання, закохається, і що з того вийде. Але чесно кажучи, я не люблю вигадувати людей в моїй манзі. «Сідонія» більше показує читачеві фантастичний світ, ніж людську драму, і я вважаю, мені це добре вдалося..
– Ви кажете, вам не подобається вигадувати персонажів, але чи є якийсь персонаж, яким ви захоплюєтесь?
– Кіллі, головний герой «Blame!». Він мій ідеальний персонаж: сильний і відмовляється помирати. Усі мої головні герої виявляються безсмертними, насправді. Я сам маю сильне небажання помирати, розумієте, аж до того, що я серйозно колись бажав перейти на механічне тіло – тому й мої герої такі, які вони є.
І ще є факт, що вони завжди закохуються у героїню-не людину… що може бути ненавмисним відображенням мого моторошного бажання. (сміється) Гадаю, те, що кохання продовжує з’являтися в моїх історіях, незважаючи на мою незацікавленість в людях, показує, наскільки воно невід’ємне від людського життя. Зрештою, я теж людина.
– І наостанок, я б хотів почути, що ви сподіваєтеся побачити від учасників конкурсу і на що ви очікуєте від себе, як від головного судді.
– Я б хотів побачити від учасників щось унікальне, те, що можуть намалювати лише вони. Це єдина річ, яка завела мене так далеко. І також хотів би побачити багато науково-фантастичних робіт.
Хоча якщо бути абсолютно чесним з вами, я навіть не хочу бути головним суддею. (сміється) Це здається зарозумілим – художнику судити роботи інших людей, і я не маю сумнівів, що буду виглядати ханжею, що б я не сказав. Та для мене це буде чудовий досвід. Уважно читаючи роботи інших людей, я матиму можливість отримати справжнє уявлення, що таке створення манґи.
Оригінал статті: //mangabrog.wordpress.com/2016/02/29/a-2016-interview-with-tsutomu-nihei/
