Переклад інтерв’ю з манґакою Хітоші Іваакі.
– 2005 рік знаменує ваше двадцятиріччя як манґаки, оскільки вперше свою манґу ви опублікували в 1985-му. Вітаю! Я б хотів почати з питання – як ви можете підсумувати ці двадцять років?
– Я пишаюся тим, що так багато зробив. Однак я повільно малюю, тому, гадаю, у мене не так багато робіт, враховуючи, що вже минуло двадцять років. Але я весь час працював.
– Яким було ваше дитинство? Мені б хотілося почути про все: про вашу родину, хобі, речах, які вас цікавили.
– Я ніколи не відвідував підготовчі курси. Я дуже багато креслив в моїх підручниках. Я завжди ошивався з одним тим самим другом, але іноді я навіть із ним не хотів проводити час. Я був тихою дитиною, не виділявся з натовпу, і все ж я був дуже егоцентричним.
– Я читав, що ви стали завзятим читачем манґи, коли були в останньому класі старшої школи, починаючи з кишенькових видань робіт Осаму Тедзукі. Раніше інтерв’ю ви згадували, що багато чого навчилися з видання Тедзукі «Як малювати манґу». Що такого привабливого ви знайшли в Осаму Тедзуці?
– Думаю, він та людина, яка переконається зібрати загальні рамки історії перед тим, як почати малювати. Не кожен згідний з таким методом, але я вважаю, що завдяки його прикладу мені вдалося протриматися ці двадцять років.
– Яку манґу чи яких манґак ви любите? І що на вашу думку є спільного у них?
– «Фенікс» Осаму Тедзукі, «Темний Міф» Дайдзіро Морохоші, «Пригоди Йокая» Юкінобу Хошіно, «Дому – дитячі сни» Кацухіро Отоми, «Неймовірні Пригоди ДжоДжо» Хірохіко Аракі, «Берсерк» Кентаро Міури. На мою думку, їхня загальна риса – це уява і експресія. Це нудна відповідь, але все ж таки.
– Чому після старшої школи ви пішли в художню школу?
– То була не художня школа – я відвідував уроки мистецтва у відділі гуманітарних наук. Думаю, мені вдалося потрапити туди завдяки рекомендаційному листу зі старшої школи, плюс в приймальній комісії не враховували оцінки зі старшої школи. Я ламав мізки над тим, як мені потрапити до університету, але ніколи не замислювався, що б я вивчав, коли потрапив би туди.
– Чи була це цікавість до створення історій, яка привела вас до манґи замість малярної справи?
– Дивлячись на живопис, кожна людина відчуває різні почуття. Чомусь мене це не задовільняло. Мені більше хотілося стати художником, ніж ремісником.
– Чого ви навчилися, працюючи асистентом у Кадзуо Камімури?
– У асистентів була кімната окремо від Кадзуо, так що я навчився того, наскільки важкими можуть бути взаємини між людьми.
– Чи не могли б ви розповісти процес роботи над одним розділом манґи крок за кроком?
– Я починаю з нарисів сценарію в моєму нотатнику, потім я переписую начисто, щоб мій редактор міг прочитати. Опісля я малюю панелі і вирішую, скільки сторінок це займе, тоді олівцем легенько малюю контур персонажів і хмари розмови. На цій стадії я переписую діалоги втретє, тому в значній мірі все готово. Тоді я починаю малювати, потім наносити чорнила, починаючи з першої сторінки і закінчуючи останньою, малюючи товсті лінії персонажів (в основному, контури) і хмари розмови, після цього відкладаю ручку і приступаю до діалогів вже з олівцем. Надсилаю факсом все це у відділ редакції і тоді продовжую роботу з тонкими лініями на кожній сторінці, а вже опісля і з великими чорними деталями. Ту частину роботи, де я малюю персонажів, я можу виконувати тринадцять годин після того, як прокинусь, але ближче до часу сну моя рука стає ненадійною, тому я припиняю малювати персонажів і займаюсь фоном, оскільки над ним не треба багато думати. Після того, як всі персонажі намальовані, я домальовую всі інші фони, стираю олівець під ручкою і клею це все на скрінтон. От і все. Хоча, технічно, є ще багато деталей, над якими я працюю.
– Коли ви плануєте історію, чи може бажання малювати стати одним з факторів?
– Так, звісно.
– Звідки з’явилася ідея, щоб у персонажів руки й голови перетворювалися на паразитів?
– Я думаю, що це прийшло від ігор з глиною, коли я був ще дитиною.
– Починаючи з «Паразита», ви почали криваві сцени і трупи, тоді-то і почав з’являтися запах смерті у ваших роботах. Що для вас означає “смерть”?
– На мою думку, це цілком природно, коли хтось намагається реалістично зобразити смерть, малюючи серйозну історію, але іноді останнім часом я відчуваю, що трохи перестарався, і жалію про це.
– Певними способами, наприклад як ви досліджували мораль озброєних людей в «Країні Зорі фестивалю Танабата», мені здається, ви розширювали мотиви вашої минулої роботи – «Паразит». Як «Країна Зорі фестивалю Танабата» і «Паразит» пов’язані між собою?
– Обидві манґи були ідеєю, яку я задумав представити видавцям ще до того, як я щось випускав, тому одне не є розширенням другого. Але, чесно кажучи, відповідь у тому, що коли я задумав створити «Країну Зорі фестивалю Танабата», то намагався не дозволити собі забігати надто далеко вперед з розробкою основного сюжету, як це зробив з «Паразитом». Однак я радий, що ви побачили в цьому розширення.
– На вас якимось чином впливають поточні події в суспільстві чи у світі в цілому при створенні манґи?
– Іноді, але я не думаю, що цей вплив дуже помітний у моїх роботах.
– Чи була конкретна причина, через яку ви почали працювати над історичною манґою після закінчення «Країни Зорі фестивалю Танабата»? До того ж, що вам подобається у створенні історичної манґи? Які критерії ви використовуєте при виборі теми?
– Мені подобалася історія, і я думав над тим, щоб робити манґу, основану на історії, якийсь час, але насправді справа ніколи не доходила до надсилання чогось подібного до комерційного журналу. Після «Паразита» я створив «Країну Зорі фестивалю Танабата», яка насправді була складною роботою, і після цього я почав замислюватися над закінченням своєї кар’єри як манґаки. Починати створювати історичну манґу, чесно кажучи, було щось на зразок розпродажу, де абсолютно все має продатися, я просто почав зливати все, що в мені залишилось. Звісно, з моєю особливістю повільно малювати, все розтягнулося на декілька років. Що ж до вибору теми, я, як правило, намагаюся творити на теми, над якими особливо не цікавлюсь. Теми, які ще не використовувалися.
– Що ви думаєте про те, що “історія людства є історією війн”? Як ви бачите історію?
– Можливо, я не такий розумний, щоб зрозуміти правду, сховану за аксіомами та всим іншим. Також у мене немає особливих теорій про історію.
– У другому томі «Віх історії» ви написали, що цей сюжет прийшов вам в голову ще до того, як ви стали професійним манґакою. Коли вам вперше прийшла ця історія в голову, і якою вона була на той момент?
– Говорити, що в мене в голові були ці ідеї ще до того, як я став професійним манґакою, – трохи занадто. Ця ідея прийшла мені в голову давно, але не те, щоб я постійно зациклювався на ній. Я дуже багато чого забув відтоді. Думаю, оригінальною ідеєю було почати розповідь перед моментом смерті Олександра Великого, а потім все б розповідалося як спогади Євмена, що повертає події на двадцять років.
– Чому ви почали створювати «Віхи історії» в 2003?
– Під час роботи над «Паразитом» я зустрів багатьох видавців журналів, яким обіцяв намалювати манґу для їхніх журналів. Після завершення «Паразита», я почав іти по списку і малювати обіцяну манґу, однак і тут без проблем не обійшлося, як, наприклад, те, що журнал припинив своє існування, ну і коли я все закінчив і повернувся до журналу «Afternoon», вже був 2003.
– Я думаю, вся привабливість «Віх історії» полягає в головному герої. Як ви думаєте, що робить секретаря Олександра Великого, Євмена, привабливим?
– Він загадкова фігура, але все ж, вражає своїм потенціалом як протагоніст у ту епоху. Він займає високе положення, де міг стати великою особистістю, а може й не міг, важко сказати. Він не багато чого досягнув, але залишив справжній слід після себе, або щось на кшталт.
Як далеко ви продумали сюжет для «Віх історії»?
– З точки зору загальної картини історії, я все спланував до самого кінця. В деякому сенсі, це одна з унікальних речей в історичній манзі.
– На що ви особливо звертаєте увагу, малюючи «Віхи історії»?
– Останнім часом в мене трохи тремтять руки, тому я концентруюсь на кінчику пера. Я намагаюсь не малювати лінії тонше міліметра, але насправді така річ, як малювання мілких облич, дуже сильно виснажує і забирає багато часу. Якщо цей стан хоч трохи погіршиться, гадаю, що буду недалекий від падіння кар’єрною драбиною.
– Чи отримуєте ви задоволення від малювання манґи? Чим для вас є манґа?
– Іноді так, іноді ні. Малюючи манґу протягом двадцяти років, я вже приймаю це як належне, тому можна сказати, що це в така собі моя опора.
– І останнє питання: як ви бачите себе через десять років?
– У мене не так багато накопиченого матеріалу, але, оскільки я працюю повільно, то гадаю, що все ще малюватиму манґу. Однак, я не дуже впевнений в тому, що малюватиму манґу для журналу.
Оригінальна стаття: https://mangabrog.wordpress.com/2015/08/29/a-short-interview-with-hitoshi-iwaaki-historie-parasyte/
